Позначення різних орієнтацій політики такими термінами, як “ліва”, “права”, “центристська”, або “лівоцентристська” чи “правоцентристська”, стали досить звичними у повсякденній лексиці і політиків, і журналістів. Але щодо того, чим конкретно ці орієнтації відрізняються за своїм змістом, достатньо певні висловлювання зустрічаються, як правило, лише стосовно крайніх орієнтацій - лівої та правої. І це зрозуміло. Більше вісімдесяти років у нашому суспільстві панувало протиставлення саме двох крайніх орієнтацій. І позначалися вони дуже узагальнено й коротко - як “соціалістична” і “капіталістична”, хоча в дійсності мовилося весь час тільки про дуже радикальні їх версії - комуністично-соціалістичну та буржуазно-капіталістичну. І мало хто в нашій країні й сьогодні знає про те, що в більшості країн світу словом “соціалізм” позначають зовсім не те, що називали цим словом в колишньому “соціалістичному таборі”. Хоча багато хто вже усвідомлює (головним чином завдяки телебаченню), що “найкапіталістичніші” країни світу дуже мало подібні до того зображення капіталізму, що створювалося комуністичною пропагандою.

Коли ж необхідно окреслити особливості центристської орієнтації в політиці, а тим більш лівоцентристської чи правоцентристської, звичних ідеологем не тільки радянської, але й пострадянської публіцистики вже недостатньо. Маючи на меті позначити специфічні особливості цих орієнтацій з точки зору наукового знання, а не тієї чи іншої ідеології, спробуємо поглянути на проблему ідентифікації названих політичних орієнтацій з точки зору сучасних соціологічних уявлень.

1. Науково-соціологічне визначення політичних орієнтацій

У сучасній соціології розглядаються та аналізуються дуже багато аспектів соціальної диференціації, характеру якої набувають різні види соціальних нерівностей. Але щодо тих з них, які мають характер також і соціального розшарування (нерівності у доступі до соціальних благ), то головна увага приділяється їх чотирьом основним видам: нерівності соціально-економічних угруповань (класів, верств), етнокультурних (етнічних, расових), статевих та вікових. Різні ж політичні орієнтації, якщо вести мову про європейську традицію, прямо чи опосередковано відрізняються саме своїми позиціями стосовно соціальної нерівності. Головним чином між соціально-економічними та етнокультурними групами, а також між чоловіками та жінками. Можливо, тому, що через соціальні нерівності, пов'язані виключно з віком, за примусом природи з плином часу проходять усі члени суспільства без винятку.

1.1. Ідейно-теоретичне підгрунтя правої та лівої орієнтацій

Перш ніж розглянути відмінності різних політичних позицій стосовно названих видів диференціації окремо, доцільно взяти до уваги ті загальні концептуальні відмінності, які існують у ставленні до диференціації взагалі. Це зумовлено тим, що в сучасній соціології немає загальноприйнятої теорії походження соціального розшарування та його ролі в процесах відтворення суспільства і його змін. У поточному столітті у світовій соціології сформувалися та поширилися в основному два різних типи макросоціологічних теорій - функціоналістські і конфлікціоністські. Ці два теоретичні підходи до пояснення будови суспільства та макросоціальних процесів фактично є протилежними й конкуруючими. Якщо характеризувати їх коротко, то необхідно звернути увагу на такі основні моменти.

Функцiоналiстський пiдхiд (він базується на iдеях Герберта Спенсера та Емiля Дюркгейма) характерний тим, що розглядає суспільство як єдину цілісну систему, що складається з функціональних підсистем. Тобто з таких частин, які виконують певні функції відносно одна одної і суспільства в цілому, доповнюють одна одну і одна від одної взаємно залежні. І головну увагу функціоналізм зосереджує на з'ясуванні того, яким саме чином різні частини суспільства виконують свої функції і забезпечують збереження суспільства, його стабільність як певної цілісності.

Виходячи з такого бачення суспільства функціоналісти пояснюють iснування соціального розшарування тим, що воно корисне для суспiльства в цiлому і необхiдне для нього. З точки зору функціоналізму розшарування потрiбне суспiльству для того, щоб, по-перше, виконувалися усi соціальні ролі, виконання яких необхідне для нього, а, по-друге, щоб мотивувати людей до виконання їхнiх обов'язкiв, пов'язаних з їх соціальними ролями. Ця мотивацiя є важливою для усього суспільства через те, що обов'язки, які пов'язанi з рiзними соціальними ролями, не є однаково приємними, не є однаково важливими для виживання суспільства і не є такими, що рiвною мiрою потребують рідких здiбностей і талантiв. Нерiвнiсть же виявляється в тому, що найвище винагороджуються ті позицiї, які повинні займати найталановитiші та найквалiфiкованiші члени суспільства і які є для нього функцiонально найважливiшими.

Протилежний, конфлікціоністський підхід до розуміння суспільства та соціального розшарування (він базується на ідеях Карла Маркса та Макса Вебера) характерний тим, що майже усі історичні форми суспільства (за винятком, іноді, лише первісного) розглядаються як нецілісні системи. А як такі, що складаються з підсистем, утворених соціальними групами з протилежними інтересами, які конфліктують між собою за поділ основних дефіцитних соціальних ресурсів (багатства, влади, престижу) та які одна від одної залежні значно більш однобічно, ніж взаємно. Головну ж увагу конфлікціонізм зосереджує на з'ясуванні того, яким саме чином різні частини суспільства борються за свої інтереси і як ця боротьба забезпечує якісні зміни в устрої суспільства - руйнування його старого соціального устрою та формування нового.

Якщо функцiоналiсти розглядають конфлiкт як дещо ненормальне, як ознаку розладу у суспiльствi, то конфлiкцiонiсти, навпаки, розглядають конфлiкт як головне джерело суспiльного розвитку. З точки зору конфлiкцiонiзму суспiльство завжди знаходиться у станi змiн, а джерелом цих змiн є конфлiкт основних інтересів.

Виходячи з такого бачення суспільства, конфлікціоністи пояснюють iснування соціального розшарування тим, що воно корисне і необхiдне не суспільству в цілому, а тій групі чи групам, якi мають владу, щоб панувати над iншими і експлуатувати їх. Тобто щоб мотивувати залежних від панівних груп до виконання обов'язкiв, нав'язаних їм їх нижчим соціальним станом, і привласнювати значну частину створюваного ними багатства. Для цього домінуючі групи використовують як ідеологічний вплив, так і політичну владу.

З викладеного вище неважко побачити, що конфлікціоністський і функціоналістський підходи фактично є ідейно-теоретичним підгрунтям, відповідно, тих політичних орієнтацій, які в європейській традиції характеризуються як ліві і праві. Так, з теоретичних позицій конфлікціонізму суспільству треба позбавитися соціального розшарування. Зрозуміло, що політичні орієнтації прихильників такої мети належать до лівої частини політичного спектра. І навпаки, з теоретичних позицій функціоналізму суспільству треба відтворювати соціальне розшарування. Відповідно, політичні орієнтації прихильників такої мети належать до правої частини політичного спектра.

1.2. Ідейно-теоретичне підгрунтя центризму

Що ж стосується політичних орієнтацій, які звичайно називають центристськими, то донедавна вони фактично не мали свого власного (специфічного) теоретичного підгрунтя. Центризм розглядався його прихильниками як свого роду “золота середина між двома крайнощами”, а його противниками - як щось на кшталт “сидіння між двома стільцями”. Спроби iнтегрувати функціоналістський і конфлікціоністський пiдходи робилися неодноразово, але лише з кінця 80-х років один з варіантів синтезу функціоналізму і конфлікціонізму - еволюціоністський підхід, запропонований Герхардом Ленськi, - набув досить поширеного визнання.

За цим пiдходом, як і за функціоналістським, основнi ресурси розподiляються у суспiльстві таким чином, щоб задовольняти основнi суспiльнi потреби. Тобто щоб надати прiоритет у отриманнi цих ресурсiв тим особам, якi займають життєво важливi для суспiльства позицiї і виконують соцiально важливi ролi. Але з часів появи у суспiльстві додаткового продукту, його розподiл вiдбувається таким чином, як це описують конфлiкцiонiсти - через боротьбу певних соцiальних груп та оволодiння деякими з них контролем за суспiльним багатством. I соцiальна нерiвнiсть, що складається внаслiдок цього, тiльки частково є функцiональною, але бiльшiсть суспiльств розшарованi набагато сильніше, нiж це необхiдно для їх ефективного функцiонування.

Відповідно, соціальне розшарування розглядається не як унiверсально необхiдне, а лише як переважна форма структуризацiї суспільства, певні аспекти якої в конкретних умовах його існування не є необхiдними. Тільки деякi роботи та винагороди у суспільстві розподiляються справедливо, багато ж з них - несправедливо. І тому розшарування полегшує функцiонування суспiльства тільки у деяких аспектах, а в iнших - перешкоджає.

Відповідно, з теоретичних позицій еволюціонізму суспільству краще позбавитися тих аспектів соціального розшарування, які перешкоджають функцiонуванню суспiльства, й, навпаки, треба відтворювати ті аспекти розшарування, які полегшують його функцiонування. Політичні орієнтації прихильників такої мети з найбільшою ймовірністю належать до якогось із сегментів центристської частини політичного спектра. Чи то ліво-, чи то право-, чи то просто центристського - в залежності від того, які конкретно соціальні нерівності оцінюються позитивно, а які негативно і які практичні політичні висновки з цього робляться. І тому це потребує вже окремого аналізу ставлення до існуючих у конкретному суспільстві конкретних аспектів соціальної нерівності та їх чинників.

2. Соціологічні результати щодо політичних орієнтацій в Україні

Виходячи з аналізу даних соціологічних досліджень щодо ціннісних орієнтацій прихильників тих партій, що мають досить певні політичні позиції, а також з тих дискусій, що точаться між представниками різних політичних сил у Верховній Раді, можна стверджувати, що населення України сьогодні найглибше роз'єднує ставлення різних його груп саме до соціально-економічних та етнокультурних чинників соціальних нерівностей.

У політико-економічному плані традиційна межа між лівими і правими лежить, як відомо, у площині ставлення до приватної та державної власності на основні засоби виробництва. Так, позитивне ставлення до державної власності на них характерне, як правило, для лівих і лівоцентристських орієнтацій, а позитивне ставлення до приватної власності на основні засоби виробництва - для правих і правоцентристських. У той же час представники право- і лівоцентристських орієнтацій не ставляться негативно до тих чи інших форм співіснування в економіці приватної і державної власності на засоби виробництва. Цим, у політико-економічному плані, вони відрізняються від просто лівих і просто правих. У цьому відношенні ліві - на відміну від лівоцентристів - це ті, для кого є неприйнятним існування в суспільстві приватної власності на основні засоби виробництва, особливо на великі підприємства і на землю. А праві - на відміну від право центристів - це ті, для кого є неприйнятним існування в суспільстві державної власності на основні засоби виробництва, в тому числі на землю і великі підприємства.

Відмінності ж у цьому плані між право- і лівоцентристами полягають або в тому, за якою з цих форм власності визнається пріоритетне значення для економіки суспільства, або, в тому, за якою формою регуляції економіки визнається провідне значення - за ринковою чи за плановою. (Дилема, що у західноєвропейському лексиконі нерідко має форму протиставлення: “ринок - наскільки можливо, план - наскільки необхідно”, з одного боку, та “план - наскільки можливо, ринок - наскільки необхідно”, з іншого).

У соціальному плані межа між лівими і правими фактично визначається ставленням до державної та приватної форм соціального забезпечення - суспільно-організаційних форм задоволення основних соціальних потреб людей головним чином у житлі, освіті та медичному обслуговуванні. Представники лівих і лівоцентристських орієнтацій, як правило, хоча і різною мірою, спираються на державні форми соціального забезпечення, а представники правих і правоцентристських орієнтацій - на приватні. В той же час представники і ліво-, і правоцентристських орієнтацій віддають перевагу комплексним формам соціального забезпечення. Тобто тим чи іншим формам поєднання державних та приватних ресурсів для задоволення потреб людей у житлі, освіті та медичному обслуговуванні, у наданні цільової допомоги малозабезпеченим. Цим, в соціальному плані, вони відрізняються від лівих і правих. Для лівих у цьому відношенні неприйнятним є широке використання приватних ресурсів для соціального забезпечення, а для правих - державних. Що ж до відмінностей між право- і лівоцентристськими орієнтаціями, то вони полягають головним чином у тому, якій формі соціального забезпечення віддається провідна роль - приватній чи державній.

Якщо звернутися до реалій сучасної України, то можна сказати, що представниками власне лівих орієнтацій в соціально-економічному плані у нас є ті, хто висловлюється за відновлення колишньої державної соціалістичної економіки або проти розвитку приватного підприємництва, проти приватної власності на землю та великі підприємства. Згідно даних опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) у березні 1997 року і репрезентативного для дорослого населення України у віці від 17 років (опитано 3479 респондентів), відносну чисельність представників таких орієнтацій серед дорослого населення можна оцінити у 19%.

Представниками протилежних, власне правих соціально-економічних орієнтацій в нашому суспільстві сьогодні фактично є ті, хто не тільки вважає, що саме розвиток приватного підприємництва - це головне, що може поліпшити добробут більшості людей і хто згоден із впровадженням приватної власності на великі підприємства і землю та не згоден з тим, щоб відновлювати державну соціалістичну економіку. Але також не згоден із тим, щоб і за умов розвитку приватного підприємництва держава несла відповідальність за забезпечення людей роботою, житлом, медичним обслуговуванням та умовами для освіти. Відносна чисельність людей, стосовно яких достатньо напевно, за даними згадуваного опитування, можна зробити висновок, що вони мають такі орієнтації, складає дуже незначну частку дорослого населення - близько одного відсотка.

Не набагато більше серед населення, за цими ж даними, також і представників тих соціально-економічних орієнтацій, які за наведеними вище ознаками напевно можуть бути ідентифіковані як правоцентристські - їх лише дещо більше 3%. Найбільшу ж серед дорослого населення України частку - 45% - складає чисельність носіїв таких соціально-економічних орієнтацій, які за наведеними вище ознаками ідентифікуються як лівоцентристські.

Серед решти, майже третини (32%) населення, трохи більше половини - 17% - мають внутрішньо суперечливі соціально-економічні орієнтації, а інші - 15% - не мають в цьому плані певних орієнтацій (їх звичайні відповіді на більшість таких питань: “не знаю”, “важко сказати напевно”). Не виключено, що якась частина суперечливих орієнтацій є формою вияву тієї ж відсутності певних позицій: наявних емпіричних даних недостатньо, щоб відкинути таку можливість. Але їх достатньо для того, щоб оцінити як найімовірнішу належність цих орієнтацій до якогось сегменту центристської частини соціально-економічних орієнтацій. І тим самим фактично виключити можливість їх належності як до певно правих, так і до певно лівих.

У національно-політичному плані традиційна для Європи межа між лівими і правими лежить, як відомо, у ставленні до інших націй-держав (nation-states), націй-етнічних груп та їх культур. Прихильність до того чи того різновиду інтернаціоналізму (від класового, комуністичного до загальнолюдського, притаманного, наприклад, Соцінтерну) найчастіше характеризується, відповідно, як ліва або лівоцентристська орієнтація. Прихильність же до того чи іншого різновиду націоналізму (від етнічного патріотизму до нацизму) найчастіше характеризується як правоцентристська або права орієнтація.

Різниця між лівими і лівоцентристами в цьому плані полягає, як правило, в тому, яке співвідносне значення вони надають класовим (або партійним) та національно-державним інтересам. Ліві, на відміну від лівоцентристів, найчастіше віддають перевагу своїм класовим та партійним інтересам, а лівоцентристи - національно-державним. У різних історичних умовах ця відмінність може набувати різного змісту. В нашій сучасній ситуації ця відмінність найвиразніше виявляється у ставленні до державного суверенітету України, до її незалежності.

Повага до державного суверенітету своєї країни, готовність його захищати - це те, що є спільним для ліво- і правоцентристів у національно-політичному плані. Відрізняє ж їх в цьому відношенні різний характер їх патріотизму: для лівоцентристів типовим є патріотизм громадянський, а для правоцентристів - етнічний. Тобто якщо для лівоцентристів нація - це нація-держава й, відповідно, усі громадяни держави, незалежно від їх етнічної належності, то для правоцентристів (як, до речі, й для правих) нація, найчастіше, - це певний етнос, люди однієї національності. Від власне правих у національно-політичному плані правоцентристи відрізняються відсутністю негативного (в тому числі - зверхнього) ставлення до інших націй, інших етнічних груп, готовністю розглядати етнокультурні інтереси своєї та інших етнічних груп суспільства як рівноправні.

З точки зору реалій сучасної України можна сказати, що орієнтації, які в національно-політичному плані можуть бути ідентифіковані як власне ліві, - це такі, для яких характерні негативне ставлення до націоналізму і позитивне не тільки до інтернаціоналізму, але й до об'єднання з Росією в одну державу (або за відновлення колишнього СРСР), тобто до відмови від державного суверенітету України. А також позитивне ставлення до надання російській мові статусу не просто офіційної, але другої державної мови України. Відносна чисельність населення, орієнтації яких мають такий комплекс ознак, складає, за даними згадуваного опитування КМІС, близько 20%.

З іншого боку, орієнтації, які в національно-політичному плані сьогодні в Україні можуть бути ідентифіковані як власне праві, - це, напевно, такі, для яких характерне негативне ставлення до інтернаціоналізму і позитивне не тільки до незалежності України від Росії, але й до перетворення кордонів з нею на щільно закриті, контрольовані візовим режимом і митницею. А також позитивне ставлення не тільки до того, щоб лише одна українська мова мала статус державної, але й до того, щоб російська мова не мала в Україні ніякого офіційного статусу, навіть в окремих місцевостях. Орієнтації з таким комплексом ознак має, за даними КМІС, більш значна частка населення, ніж та, що має праві соціально-економічні орієнтації, - трохи більше 6%. Майже вдвічі більше, за цими ж даними, частка населення з національно-політичними орієнтаціями, які за наведеними вище ознаками можуть бути ідентифіковані як правоцентристські, - їх майже 11%.

Але найбільшою за цими ж даними - понад 49% є частка населення з національно-політичними орієнтаціями, які можуть бути охарактеризовані як лівоцентристські. Тобто як такі, для яких характерне більш позитивне ставлення до інтернаціоналізму, ніж до націоналізму, прихильність до збереження державного суверенітету України, її незалежності від Росії, але також і до підтримання з нею близьких взаємовідносин - з відкритими кордонами без віз і митниць, позитивне ставлення до надання російській мові статусу офіційної.

Решта - це ті, хто або мають внутрішньо суперечливі національно-політичні орієнтації - таких близько 10%, або певних орієнтацій в цьому плані не мають - близько 5%. Як і у випадку з соціально-економічними, якась частина суперечливих орієнтацій може і тут означати просто відсутність певних позицій, а інша, найімовірніше, належить до якогось сегменту центристської частини національно-політичних орієнтацій.

Наприкінці хотілося б зауважити, що наведені кількісні характеристики лівих, правих та центристських політичних орієнтацій і в соціально-економічному, і в національно-політичному аспектах є орієнтовними і потребують подальшого уточнення. Так само, як потребує подальшого уточнення визначення змісту цих орієнтацій і в розглянутих, і в нерозглянутих тут аспектах, зокрема в політико-правовому (особливо у ставленні до демократії і автократії), екологічному і соціально-статевому - у ставленні до соціальної нерівності жінок і чоловіків.

Валерій Хмелько
завідуючий кафедрою соціології Національного університету “Києво-Могилянська Академія”,президент Київського міжнародного інституту соціології.